Вступ 3
1. Держави на території Китаю 4
2. Імператорська влада 6
3. Китайське суспільство 7
4. Звичаї та традиції 8
5. Релігія і культура 11
Висновок 15
Список використаної літератури 16
Китайська цивілізація як одна з найстаріших в світі. Розвиток Китаю в середньовічний період. Відносини з сусідами-кочівниками, зміни в територіальному та державному устрої. Особливості структури китайського суспільства, звичаї, традиції, культурний та релігійний розвиток.
Китайская цивилизация как одна из старейших в мире. Развитие Китая в средневековый период. Отношения с соседями-кочевниками, изменения в территориальном и государственном устройстве. Особенности структуры китайского общества, обычаи, традиции, культурное и религиозное развитие.
3. Китайське суспільство
Основою китайського середньовічного суспільства була велика сім'я – декілька родинних сімей, що спільно ведуть господарство. Така сім'я вела свою спорідненість від предка по чоловічій лінії, від якого йшло єдине ім'я, яке у китайців завжди стоїть на першому місці, за ним – особисте ім'я.
Китайці досягли чималих успіхів у господарському житті. Вони використовували водоналивні пристрої для поливу грядок, збирали по два врожаї на рік, навчилися вирощувати чайні кущі, цукрову тростину. Китайські селяни освоїли долину ріки Янцзи, вирубавши тамтешні джунглі та осушивши болота. Але до природи вони ставилися споживацьки, недбайливо — і вона мстила їм засухами та повенями [1].
Суспільна верхівка Китаю складалася з аристократів і чиновників, а низи — з вільних селян і ремісників («добрих людей») та залежних робітників, напіврабів і рабів («підлих людей»). Життя суспільства контролювали чиновники. Серед китайських міст не було самоурядних комун.
Кровопролитні війни час від часу скорочували кількість населення в країні. Проте народжуваність у Китаї залишалася високою — він невдовзі знову ставав перенаселеним. З продуктами харчування в Китаї завжди було сутужно. Простий люд жив у неймовірному убозтві, часто голодував [4].
Селяни не були самостійними господарями, хоч і не працювали на панів. Чиновники вказували їм, що вони повинні вирощувати і яку долю врожаю здавати державі. Полишати місце свого проживання селянам заборонялося. Чиновницьке свавілля та майже постійна загроза голоду нерідко доводили селян до відчаю. Вони створювали таємні організації, які готували і здійснювали масові руйнівні, однак загалом безрезультатні повстання.
Чиновники (європейці називали їх «мандаринами», тобто начальниками, управителями) жили заможніше, ніж селяни, але клопітно і неспокійно. Робочий день у них починався спозаранку. За запізнення на роботу їх карали. Щоб утриматися на посаді, доводилося годити начальству. Передати свою посаду і майно у спадок дітям чиновник законним способом не міг, але робив це за допомогою махінацій. Щоб стати чиновником, треба було скласти державний екзамен на знання праць Конфуція та на благонадійність [5].
4. Звичаї та традиції
Китайці жили у будинках без стелі, бідно умебльованих (сиділи, їли і спали на циновках). Двір нагадував невелику фортецю (рис. 2). Заходити без дозволу в чужий двір заборонялося — господар міг стусанами прогнати незваного гостя, навіть «мандарина» [4].
Традиційне китайське житло – фанза – мало каркасну конструкцію. Стіни в ньому будувалися після даху і не несли основного навантаження. Будівлі зводилися з цеглини, трамбованої глини або бамбука. Дерева не вистачало, тому його використовували лише в будівництві храмів і палаців. У Китаї раніше, ніж в інших країнах, увійшли до побуту меблі: стіл із стільцями, табурети, шафи, скрині. На стінах розвішували килими, стіл застилали скатертю. Європейців до цих пір приголомшує вишуканість прикрас китайських побутових предметів.
Китайці носили простий, одноманітний одяг — штани і підперезану поясом куртку. Куртку запинали неодмінно направо, щоб відрізнятися від «варварів». Взували на босу ногу туфлі на дерев'яній чи шкіряній підошві. Коли заходили в помешкання, роззувалися, але вийти босоніж на вулицю вважалося непристойним. Чоловіки ніколи не ходили без головного убору. Мода на одяг змінювалася, причому законодавцем мод був імператорський палац [7].
Аристократичне середовище тиранила мода. Так, найвродливішими вважалися жінки з тоненькими, як у 6-8-річних дівчаток, ніжками, тому модниці спотворювали себе бинтуванням ніг. Жінка ледь трималася на таких ніжках, іноді служниця переносила її на своїй спині. Щоб мати такі ніжки, доводилося з дитячого віку туго стягувати ступні бинтом. Китаянки мужньо витримували ці тортури. «Пара забинтованих ніг варта ванни сліз» — утішали вони себе. Аристократки, щоб відрізнятися від людей фізичної праці, відпускали на пальцях рук довжелезні нігті, на які одягали срібні футлярчики.
Для більшості китайців з харчуванням завжди було сутужно. Харчами не перебирали — споживали майже все підряд. Прості китайці страву запивали водою, заможні — просяним чи рисовим вином. У ІП-ЇУ ст. китайці дізналися про чай, і буквально закохалися в цей цілющий напій. Чай оспівували поети, про нього писали наукові праці. До XIV ст. чай варили як суп, а не заварювали.
У Китаї любили свята. Найбільшим святом було новорічне. У дні проводу старого року і зустрічі нового ряджені випрошували подарунки під оглушливі звуки барабанів і гонгів. У новорічну ніч ворожили (китайці дуже любили ворожити). Справляли також «свято ліхтарів» — усе місто обвішували красивими ліхтарями. На це свято робили все навпаки — чоловіки наряджалися жінками, жінки — чоловіками, каталися по землі в човнах, поставлених на колеса. Це був народний карнавал. Великим весняним святом були дні «холодної їжі» та «чистого світла». Тоді гасили всі вогні та їли холодні страви, потім запалювали нові вогні. Урочисто відзначали свято врожаю [5].
Найбільш масовим видом спорту в Китаї була командна гра в м'яч. Команди налічували по «десять з гаком» гравців. Ця гра — пращур сучасного футболу. Любили китайці також поло.
До дітей у Китаї ставились, як до маленьких дорослих, але вони понавигадували своїх, дитячих, ігор. Ці малі бешкетники часом пустували і на уроках (у європейських учнів такої можливості не було, якщо вони не хотіли звідати різок).
Слідуючи конфуціанським традиціям, китайці вважають своїм обов'язком шанування батьків і готові жертвувати особистими інтересами в ім'я інтересів сім'ї і роду (клану). У них незвичайно розвинене відчуття відповідальності: батько відповідає за всіх членів сім'ї, провина батьків розповсюджується на дітей, начальник несе відповідальність за діяльність всіх його підлеглих. Це відповідальність у минулому доходила до того, що каралися не тільки самі злочинці, але і їх родичі.
5. Релігія і культура
У середині І тис. н. є. серед китайських верхів поширився буддизм. Простий люд віддавав перевагу даосизму — релігії, що відстоювала рівність, засуджувала потяг до влади, багатства і слави, обіцяла безсмертя. Але найпопулярнішим у країні стало конфуціанство, яке перетворилося у своєрідну релігію. Китаєць намагався, як це радив Конфуцій, бути милосердним, не чинити зла іншим, дбати про громадські інтереси, шанобливо ставитися до старших і, особливо, до батьків. Перетворивши ці правила поведінки в непорушний закон, китайці робили своє співжиття більш-менш упорядкованим.
Поступово буддизм, даосизм і конфуціанство злилися в Китаї в одну релігію. Кожен китаєць був трохи буддистом, трохи даосом, найбільше ж — конфуціанцем [2].
Держава дбала про освіту, бо їй потрібні були грамотні чиновники. Освіченим вважався той, хто вмів читати, писати, рахувати, стріляти з лука, правувати колісницею, знав обряди і музику. В окремих монастирях навчали бойових мистецтв (ушу).
Китайці досягли вагомих успіхів у математиці, астрономії, медицині. Вони винайшли порох (його використовували для феєрверків), компас і сейсмограф. У IX ст. в Китаї було надруковано за допомогою штампів з опуклими ієрогліфами першу книгу — «Алмазну сутру». З'явилася перша газета, відкривалися величезні бібліотеки. З гуманітарних наук у Китаї розвивалися історія та географія. У XV ст. було складено грандіозну енциклопедію у понад 11 тисяч томів, які загалом нараховували понад 900 тисяч сторінок [1].
Китай ряснів пагодами, буддійськими і даоськими храмами. Буддійський храм «Печери тисячі Будд», який складався майже з 500 печер, прикрашали фрески загальною довжиною 25 кілометрів! Поширеним було малярство по шовку. Китайські майстри прославилися своїми виробами з бронзи і порцеляни.
Китайська культура – унікальний зразок культури, що зберігається протягом декількох тисячоліть. Стародавні єгиптяни, ассірійці, греки, римляни і багато інших народів, що створювали свої держави одночасно із старокитайською або навіть пізніше за неї, давно зійшли з історичної сцени. На їх місці виникли інші народи і інші держави, в культурі яких склалася нова мова, з'явилися інші релігії та форми мистецтва. А китайці до теперішнього часу говорять на тій же мові, пишуть тими ж ієрогліфами, дотримуються тих же традицій, вірувань, смаків, правил життя, що і їх далекі предки. І якби сучасний китаєць зустрівся б з китайцем, скажімо, VI століття до н. е., їм було б, напевно, неважко зрозуміти один одного [6].
Багатовікові традиції великої китайської культури в бурхливу епоху Середньовіччя не тільки не були перервані, але, навпаки, збагатилися новим змістом. Великий вплив на весь лад життя зробив буддизм, що прийшов до Китаю з Індії в І ст. н.е. і що набув тут особливе національне забарвлення. Епоха Класичного Середньовіччя була часом високого зльоту китайської культури – «золотим століттям» літератури і живопису. У роки панування монгольської династії, коли Китай став частиною обширної імперії завойовників, особливо інтенсивно розвивалися культурні зв'язки, рушилася багатовікова замкнутість китайського народу. Культура Зрілого Середньовіччя підійшла до межі розвитку своїх багатовікових традицій, зазнавши неминучі при цьому перетворення і обернувши своє обличчя назад, до витоків народного життя, глибин національної свідомості.
Китайська ієрогліфічна писемність, що виникла в І тис. до н.е. зберігається дотепер і в сучасному світі залишається єдиною ієрогліфічною писемністю.
У літературі Китаю особливо була розвинута поезія; збереглися до наших днів такі якнайдавніші пам'ятники, як «Книга пісень» і «Книга змін» [7].
У Китаї бив суворо регламентований побут, державні й колективні інтереси ставилися вище інтересів окремої особи, правильними визнавалися тільки офіційні істини, що породжувало схильність до догматизму, конформізму, пасивності думки.
В той же час до знання і ученості відносилися з великою повагою. Китайські математики першими в історії людства ввели поняття негативних чисел, астрономи склали перший в світовій історії зоряний календар, зареєстрували сонячні затемнення, склали карту зоряного неба. Досягла успіхів китайська медицина – китайці лідери в лікування наркотиків, акупунктури, припікання, складанні медичних трактатів. Розвинена була в Китаї історична наука.
Самобутні образотворче мистецтво і архітектура Китаю. Китайці раніше всіх навчилися будувати будівлі в три і більше поверхи з багатоярусним дахом; споруджували дерев'яні, залізні і цегляні багатоповерхові пагоди, що збереглися до наших днів; хромові ансамблі, імператорські палаци. Знаменита Велика китайська стіна. Високий розвиток одержав прикладне мистецтво.
У Стародавньому Китаї знали більше 20 музичних інструментів, складали трактати про музику, готували професійних музикантів, що обслуговували церемоніали.
У Китаї одержали розвиток театральне мистецтво, циркові уявлення, акробатика, виступи мілів, театр ляльок і тіней [6].
Китайська середньовічна культура, що почалася в епоху Трицарствія (III ст), зазнала ряд істотних змін і підійшла до межі свого розвитку, завершенню традиції в епоху Мін. В давнину китайські мудреці говорили: «Речі, досягнувши своєї межі, зазнають перетворення». Суспільства, які досягають подібного кульмінаційного стану, мимоволі звертаються до минулого, оцінюють себе в його світлі, одночасно відгороджуючись і подолавши тягу до нього. Кожне нововведення примирюється з цим минулим, розглядається, як те, що вже колись було, однак разом з тим таке, що вступило в новий круг оновлень. Предметом пошуку в минулому стає непроникна для дозвільного погляду сокровенна глибина народного життя, що дає витік всякої традиції. Тому з якнайдавніших часів і по сьогоднішній день законом духовної еволюції Китаю було не виявлення і оволодіння, а слідування потаєному потоку буття, що супроводжувалися звільненням від всього зовнішнього та зайвого. Китайські майстри досягли вражаючої майстерності показувати своє мистецтво, приховуючи його. Через цю свою властивість китайська культура не дає легких шляхів пізнання своєї мудрості, тим більше пропонує людині мужньо довіритися персту долі, грі випадку і зводить цю невловиму мінливість в принциповий постулат свого світосприйняття. По цій причині китайська традиція ніколи не відривалася від буття, розум від відчуття, й прагнула уловити мінливий дух в бутті речей цього світу. Звідси і символізм мови китайської культури, яка уподібнюється «вітру і хвилі» і завжди вказує на явну присутність невідомого, як віддзеркалення небесної порожнечі в земній тверді [7].
Висновок
Китай або Серединне царство, як з незапам'ятних часів іменують його китайці, – країна, що розкинулася на неосяжних просторах Східної і Центральної Азії. Тут близько шести тисяч років тому зародилася одна з якнайдавніших цивілізацій, яка мала вплив на розвиток всіх народів, що населяли країни Далекого Сходу.
Упродовж усього середньовіччя в китайців залишалися дуже напруженими відносини з сусідами-кочівниками. Кочівники доймали їх своїми спустошливими набігами. В ХІ-ХП ст. китайці, які звикли вважати інші народи слугами і данниками свого імператора, платили цим «варварам» данину, навіть поступилися їм частиною своїх північних територій. У XIII ст. вони майже на сотню років потрапили під владу монголів, які зруйнували їхнє добре налагоджене господарство.
Китайці зрештою прогнали завойовників. Пізніші спроби монголів повернути собі Китай успіху не мали.
У виснажливій боротьбі з кочівниками китайці керувалися принципом «руками варварів придушувати варварів» — намагалися пересварити їх між собою.
Високі надбання китайської культури запозичили японці, в'єтнамці, корейці, монголи. Вони вважали знання китайської мови й культури найпершою ознакою освіченості та вченості.
Литература:
1. Васильев Л.С. Культы, религии, традиции в Китае. – М., 1990. – 317 с.
2. Великий довідник школяра: 5-11 класи. – Харків: ВД «Школа», 2003. – 872
3. Всемирная история: Уч. для вузов/ Под ред. Г.Б.Поляка, А.Н.Марковой. – М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1997. – 496 с.
4. Всесвітня історія: навч. посібник/ Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Запоріжжя: Прем’єр, 1998. – 416 с.
5. Карлина О.Н. История средних веков: Учебник. – К.: Генеза, 2003. – 280 с.
6. Крижанівський О.П., Хірна О.О. Історія середніх віків: Підручник. – Л.: Оріяна-Нова, 2007. – 272 с.
7. Энциклопедия для детей: Т.1. Всемирная история. – 4-е изд., испр. и перер. / Гл. ред. М. Аксенова. – М.: Аванта+, 1997. – 688 с.
